Людина, що в пеклі знайшла світло

Чотири місяці «Орест» перебував у російському полоні. 21 вересня, разом із 214 українськими захисниками та захисницями, повернувся додому.

Малин, Майдан, Маріуполь

Про свого брата Дарія розповідає із захопленням та з іскрами в очах. У них з Дмитром – 8 років різниці. Брат для дівчини завжди був авторитетом: «Він дуже позитивна і хороша людина. Не знаю, якою б я виросла, якби не він. Коли у підлітковому віці мене роз’їдали всілякі комплекси, Діма казав: «Даша, ти що?!» – і фотографував мене на футбольному полі, вчив ходити на підборах…».

Хлопець завжди мав купу ідей для ігор. Для Даші та її друзів він вигадував різне: діти бавилися і в «майстер шеф», і в «топмодель по-українськи», і в «козаки-розбійники». Одного разу на ювілей житлового комплексу, де хлопець жив зі сім’єю, він влаштував ціле святкування. Тоді всі мешканці відзначали цей день із танцями та піснями, а сам Дмитро взяв на себе роль ведучого: «Це був наш тамада, наш веселий Дімка!».

Дівчина розповідає, що із братом у неї завжди були хороші стосунки. Коли той навчався в Польщі, то телефонував до неї по Skype і розповідав сестрі про завалену сесію.

З дитинства Дмитро хотів навчитися фотографувати. На одній із дитячих фото, де йому 3-4 роки, хлопчик стоїть із фотоапаратом. Довго мріяв про фотоапарат Canon, але сім’я була не із заможних, тож йому подарували мильницю — невелику камеру із вбудованим об’єктивом. Найчастіше моделлю для Дмитра була Дарія. Для образів хлопець вигадував різне чудернацьке вбрання. Так тюль перетворювалася на сукню. Часто через це мама сварилася, але Дмитро не переставав творити. Базові знання про фотографію Дмитро отримав на фотогуртку. Але більшість навичок набув методом спроб та помилок.

Дарія розповідає, що великим здивуванням для Дмитра після повернення з полону стало те, що його фото розмістили на білборді в Малині. 

Кажу йому: «Ти розумієш, що це один відсоток з того, наскільки ти відомий?» Він був шокований, не усвідомлював, як широко розлетілися його роботи. Діма мріяв стати відомим фотографом в Малині, а зараз його знає весь світ!

Деякий час Дмитро навчався і жив у Польщі, але коли почалася Революція Гідності, повернувся в Україну.

Багато часу проводив на Майдані. Згодом вирішив піти в армію. У лавах Національної гвардії його відправили в Маріуполь. Це було неочікуваним для сім’ї, родичі сподівалися, що його скерують у Львів, Київ чи Харків. У Нацгвардії хлопець прослужив 2-3 роки, але загорівся бажанням потрапити в окремий загін спеціального призначення «Азов».

Дівчина зізнається, що раніше вважала, що військові – обов’язково злі. Але Дмитро та його побратими розвіяли цей міф: «Це звичайні класні люди, вони позитивні, з ними цікаво спілкуватися. Але вони завжди знають, коли можна погуляти, а коли треба працювати».

В «Азов» Дмитро потрапив у 2017 році. Спочатку був звичайним солдатом, потім – зв’язковим. На початку 2021-го став пресофіцер.

Азовсталь

Перший день повномасштабного вторгнення Дмитрова сім’я зустріла віртуально разом. Хоч усі вони перебували в різних містах, але постійно тримали зв’язок одне з одним. Перед вторгненням хлопець радив сім’ї зібрати «тривожні» валізи, щоб усі документи та необхідні речі були в одному місці. 24 лютого зранку Дмитро подзвонив мамі і попросив не хвилюватися, слідкувати за новинами, тримати телефон біля себе. «Все окей – почалась війна», – сказав він рідним.

Дмитро постійно дзвонив сестрі і розповідав, що відбувається в Маріуполі. Питав, чи пам’ятає вона кафе, в якому раніше вони відпочивали. Його вже немає. Потім не стало Лівого берега: там, недалеко від моря, жив Дмитро. Потім з лиця земля росіяни стерли й Правий берег. Тоді українські військові були змушені зайти на Азовсталь. У самому місті не залишилося жодного живого місця.

Одного разу Дмитро написав сестрі, що у нього другий день народження. На Азовсталі були дві величезні кімнати: в одній військові спали, а в іншій тримали запаси їжі, одягу та іншого необхідного. Дмитрове ліжко було біля суміжної стіни між цими кімнатами. Російська бомба впала в кімнату з запасами. Хлопця відкинуло вибуховою хвилею, а ліжко завалило стіною. Дмитро отримав розсічення голови, але це не завадило йому на руках витягувати побратимів та посестер із-під завалів.

Тоді він врятував Наву. Під час перебування на Азовсталі хлопець записав її історію. Під авіаційними бомбами та постійними обстрілами Валерія одружилася з Андрієм. Сталося це 5 травня, в день народження полку «Азов». Проте їхня історія тривала усього три дні: Андрій загинув на Азовсталі внаслідок обстрілу російськими військовими. Валерія ж перебуває в російському полоні.

З Азовсталі Дмитро надсилав рідним різні фото. Якось надіслав цілу серію з пораненими бійцями. Деякі з них – з ампутованими кінцівками, але все одно посміхаються на камеру. «І ось це усвідомлення: що це не якась фотостудія, це не моделі, це реальні люди… Тоді просто світ перевернувся», – згадує Дарія.

Унікальні архівне фото з повним EXIF. Ці фотографії вже цитувалася в багатьох джерелах в Інтернеті, але ця версія містить повну інформацію EXIF

Саме ці фото потім облетять весь світ і принесуть Дмитрові ще один псевдонім – «Очі Азовсталі».

Перед тим, як потрапити в полон, хлопець опублікував світлини у вільному доступі і попросив порозсилати їх на різні премії та конкурси. Згодом, коли він повернеться на волю, не зможе повірити, що його роботи здобули стільки світових нагород. Зокрема, знамениті світлини отримали по дві нагороди на International Photography Awards та The Prix de la Photographie у Парижі, золоту медаль міжнародного конкурсу репортерської фотографії «Live press FOTO», відзнаку Grand Press Photo в Польщі. 

Полон

Якось Дмитро подзвонив рідним і попередив, що із ним кілька тижнів не буде зв’язку, щоб вони не хвилювалися. Коли Дарія дізналася, що українські військові вийшли з Азовсталі, то навіть відчула радість: нарешті вони не під бомбами й постійними обстрілами… Надіялася, що в полоні їх нагодують. 

На заводі було два варіанти: померти від голоду або бомби, чи вийти хоча б з якоюсь надією. Я була неспокійна, бо гарантії безпеки надавав Червоний Хрест. Ми розуміли, що ця організація малодієва, тому почали хвилюватися за полонених. Нам давали надію, що ситуацію контролюватимуть, але все одно було дуже страшно.

Особливо важко родичам було після теракту в Оленівці. У ніч на 29 липня на території виправної колонії, де перебували українські військовополонені, стався вибух, внаслідок якого 53 українських захисників загинули і понад 130 були поранені. Коли родина намагалася дізнатися, чи Дмитро живий, Червоний Хрест не давав їм жодної інформації. До того ж під час телефонних дзвінків їм відповідали російською, пояснюючи це тим, що не розуміють і не можуть спілкуватися українською.

Це був надзвичайно важкий період, та через деякий час Дмитро зателефонував сестрі сам. Тоді Дарія готувала їсти й раптом побачила, що їй телефонують в Instagram з акаунту із російським прапором. Дівчина навіть не здивувалася: до цього їй часто писали й дзвонили з погрозами росіяни. Але за порадою хлопця таки підняла слухавку. «Це – Діма», – прозвучало несподівано. 

On the eve of Daria’s birthday, she had a dream about her brother. He said that they would meet on Thursday. After that, she waited for that day every week with great hope and faith. And they did meet on Thursday: “We just have such a strong connection, words cannot express it. On my birthday, he burst into tears, and I found out about it after he returned. I cried that day too. We couldn’t talk on the phone, but we had this connection.”

Напередодні дня народження Дарії, їй наснився брат. Сказав, що вони зустрінуться в четвер. Після цього дівчина щотижня чекала цього дня із величезною надією та вірою. І вони таки зустрілися в четвер: «У нас просто настільки сильний зв’язок, словами не передати. На мій день народження він розплакався, про це я дізналася після його повернення. Я теж плакала в цей день. Ми не могли говорити телефоном, але в нас був ось такий зв’язок».

Україна повернула захисників Маріуполя додому 21 вересня. Обмін відбувся у Чернігівській області. Додому повернулися 215 українських захисників та захисниць. Серед них був і «Орест».

Дарія разом з іншими родичами полонених організовувала й продовжує організовувати акції з вимогою звільнити всіх українських військових з російського полону. 

Ми знали, що кричатимемо про це, що будемо боротися. Ну бо як так - сидіти і мовчати? Перші акції розганяли, казали, що не можна, але ми все одно виходили. Я ж не знаю, де мій брат, як до нього там ставляться, як він взагалі? Згодом зрозуміли, що нас не розігнати. Ми почали організовувати акції, влаштовувати виставки з його роботами, говорити про все це. І я щаслива, що ми робили ці акції. Впевнена, що вони дали такий розголос, який вплинув на їхнє звільнення. Усе це дуже допомогло.

Вдома

Дарія була на парі з англійської, коли їй подзвонила мама. Розмова була короткою: жінка сказала, що подзвонив Діма – його обміняли. Дівчина була шокована, кілька годин не могла оговтатися. Згодом почали з хлопцем нашвидкуруч збирати речі – їхати зустрічати Дмитра. Тоді сестра весь час чекала дзвінка від брата. І той подзвонив саме тоді, коли вона була в ліфті, де поганий зв’язок: «Ми натискаємо всі ці кнопки, щоб вибігти з ліфта! Вибігаю на спільний балкон і кричу: «Діма!!!» Тоді, напевне, вся вулиця мене почула. А мені у відповідь: «Дарюша!».

У Києві дівчина зустрілася з мамою і вони разом поїхали в Чернігів, щоб зустріти Дмитра.

Згодом Дмитро розповість, що, коли його з побратимами везли кудись кілька днів, то він розумів, що їх везуть на обмін. Хоча в полоні їм казали, що вдома на них ніхто не чекає.

Зараз захисник Маріуполя проходить фізичну реабілітацію, з ним працюють психологи. Намагається надолужити все, що відбулося в Україні за цей час, адже декілька місяців у нього не було жодного доступу до інформації. Дуже хоче придбати фотоапарат, щоб все фотографувати. Також планує закінчити автошколу, бо через повномасштабне вторгнення не встиг цього зробити. Залишилося скласти іспит й отримати права.

Те саме розповідає й Ксенія, найкраща подруга Дмитра. Зізнається, що коли отримала від нього перше після полону відеоповідомлення, то в голові була одна думка: «Він зовсім не змінився».

До повномасштабного вторгнення Дмитро казав Ксенії, щоб їхала з Маріуполя: не лякав, але наполегливо радив. Проте дівчина залишилася в місті, виїхала вже під час важких бойових дій. «Коли вже була в безпеці і в мене нарешті з’явився зв’язок, він відписував, коли мав змогу». Зараз дівчина ще до кінця не усвідомила, що Дмитро повернувся. Каже, що їй знадобиться ще багато зустрічей, щоб переконатися, що він вдома, в безпеці, з рідними.   

На Дмитровій сторінці в Instagram через 2 дні після обміну з’явився допис. На фото – фраза, яку полонені постійно виправляли одне одному в розмовах:

За чотири місяці я завжди був впевнений, що українці про нас не забувають і кричать на весь світ. Навіть без звʼязку і новин відчувалась підтримка найсміливішого, найкращого народу в світі...

Найболючіше для хлопця, що після російського теракту в Оленівці багато його побратимів вже ніколи не побачать своїх сімей. Проте наголошує, що ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб найближчим часом повернути додому тих, хто залишився в полоні: «Тільки тоді я буду щасливий повною мірою. (…) Продовжуємо боротьбу далі».